Написано Майя
Цей текст доступний також французькою, сербською та німецькою мовами.
Війна в Україні змусила бігти міліони людей. Деякі українці, а також росіяни та білоруси, рятуючись від режиму московитів, знайшли притулок у Сербії, де формується їх спільнота. Що вони думають про ситуацію ? Як вони переживають вигнання та від'їзд, який для декого вже не матиме вороття ? Перехресні думки.
Мозок людини цікава штука, і мабуть що таки не зовсім вивчена.
Війна в Україні почалася в 2014 році. Ніби як вчора це було. Але при цьому в останні роки я жила як ніби нічого такого особливого в країні нема. Хоча я не належу до тих людей які втомилися від війни. Просто хотілось жити далі своїм життям. І зараз хочеться, але не виходить.
Як у всіх у нас були свої великі плани, десь майже грандіозні. Коли вся країна була в очікуванні нападу, ми з мамою настроїли себе взагалі на інше життя. Готувались к переїзду в інше місце, і коли ріелтор сказав, що зараз буде складно продати квартиру ми майже в то не вірили. Бо в нас були плани.
Пізно ввечері 23 лютого мені подзвонила тітка з Сімферополя, яка пару років як переїхала до Києва – бо там її діти мешкали після анексії Криму. Ми дуже рідко спілкуємось, фактично взагалі не спілкуємось. І чогось вона почала плакати, що невже на нас нападуть росіяни і як взагалі тепер жити, бо вона виросла на російській культурі – Пушкіне та Чайковському. Це була дуже дивна розмова, але ми з мамою списали все на вже досить поважний вік тітки.
Рано в ранці 24 лютого мамі подзвонила її двоюрідна сестра з Києва і почала щось кричати про те що терміново треба заправитись, що ніде нема бензину і щось ще. Ми нічого не зрозуміли і я сказала, що мабуть в Києві знов якийсь колапс. Мама пошуткувала, що вдруг війна почалась, а ми як завжди все проспали. Так як сенсу лягати вже не було, ми пішли як завжди пити чай та каву за соціальними мережами. Я перша почала моніторити новини. І тут я розумію весь жах, почалась не війна, а почалось повномасштабне вторгнення. Я вже не пам’ятаю які думки були перші.
В той день нам треба було волонтерити в місцевому притулку для собак. Ми тоді трохи запізнилися, бо довго приходили в себе і не знали, що робити. Пам’ятаю як я раділа, що в нас точно є пів баку пального і цього вистачить їздити на притулок якийсь час. А ще, що корм тільки нещодавно завезли, і вдома є їжа для наших собак. Той день був мабуть найкоротшим для мене серед усіх. Після притулку я довго гуляла в парку з своїм наймолодшим псом. І дивилась на те як ще купа розгублених собачників просто гуляють парком серед робочого дня. Місто встало, нема бензину, не розраховують по картках, в банкоматах нема налічки.
Думки були різні, похмурі, але не було думок їхати з міста взагалі. Вечір тоді пройшов в соціальних мережах – в пошуках хоч якоїсь інформації. Тоді ж перша страшно для мене новина – вбивство окупантами кінолога та його собак з Київської області, який хотів спасти вихованців з окупації. Те страшне відео досі в мене перед очима. Тоді ж одна колега з Білорусії написала пост в дусі, що нема чого сваритись українцям і росіянам, швидше миріться. Я тоді їй скинула те відео в приват і кажу, як тепер миритись, коли це могла бути я і мої собаки. Но що вона мені відповіла, а що такого я від неї хочу і взагалі то все політика. В мене не було слів і я для себе викреслила всіх росіян і білорусів як людей. Вони і досі, так нічого не зрозуміли на жаль.
Бо начебто все ж добре – місто не в окупації, не бомблять, світло і тепло є. Що ж ще треба.
Перший тиждень війни проходив в повній самоізоляції вдома, або в пошуках їжі і ліків про запас. Через тиждень мені стали писати друзі з-за кордону та питати як справи, це було дивно, бо я не знала що відповідати. Бо начебто все ж добре – місто не в окупації, не бомблять, світло і тепло є. Що ж ще треба.
В той же час я написала, що в Харкові жахлива ситуація з колегами кінологами, багато хто залишився без житла, грошей, і саме головне в місті нема кормів і треба щось робити. Тоді ж закордонні друзі скинули трохи грошей, я викупила майже тонну кормів в нас в місті. Потім стало питання як корми везти в Харків, паралельно треба було вирішити питання як евакуювати мамину подругу дитинства. І в цьому вирі питань та рішень жилось якось легше – не було часу думати. Хоча дурні думки все одно лізли в голову. Наприклад я себе довго корила за наймолодшого пса, якому тоді тільки виповнилось 5 місяців. Що я дура, привезла дитину з нормальної країни в Євросоюзі сюди, і як тепер бути, чи не треба терміново його евакуювати назад до заводчиці і шукати нову родину.
Взагалі собаки як тоді так і зараз допомагають мені залишатись в здоровому глузді, чи то тільки мені здається, що я в здоровому глузді. 8 собак, чи то здоровий глузд ? Хоча коли ми були ще вдома, собак було 5, але то інша історія.
Дуже довго було гнітючий стан, через обстановку в місті. Бо начебто нічого не відбувалось, і через це мозок придумував всякі конспірологічні теорії. Трохи згодом в місті почались повітряні тривоги, через атаки в області. Перші сирени дуже лякали мою маму, особливо коли я гуляла з собаками і починалась тривога. Бо поряд не було ніяких сховищ. Через день чи два таких тривог ми звикли, навіть спокійно шли кудись гуляти. До першої повітряної атаки на наше місто…
Мама бігла з іншої кімнати до мене, я кричала що негайно лягай на підлогу, і лунає другий удар.
Запам’ятаю це на завжди – це був ранок суботи. Пролунав перший вибух десь дуже близько, я на автоматі скотилась з ліжка на підлогу і під себе підім’яла цуценя, досі гадаю я це так швидко вийшло. Мама бігла з іншої кімнати до мене, я кричала що негайно лягай на підлогу, і лунає другий удар. Через якийсь час, ми піднялись і почали виглядати з вікна чи щось постраждало навкруги, чи видно десь дим. Тоді спрацювала протиповітряна оборона. Не було страху загинути, але був страх за інші життя, за маму, собак. Тоді ж лінія фронту почала наближатись до кордонів нашої області. Був страшний страх окупації. Ще не звільнили Бучу та інші села біля Києва і світ не бачив жахів російської окупації. А я знала і бачила все те на власні очі у 2014 році, коли возила волонтерську допомогу на схід нашої України.
Страх був сильніший за мене. Тоді я вирішила, що треба виїжджати з міста. Мама не хотіла ні в яку, мені прийшлося її залякувати, показуючи фото та відео з окупованих сіл та міст. Це було дуже важке рішення, але я придумала собі, що це просто подорож. Тим більш це тимчасово. І ми просто проведемо весну та літо на Балканах. Але на справді це життя поставлене на паузу. З 24 лютого я неживу. Так я їм, дихаю, щось роблю, навіть вожу собаку по виставкам в Сербії. Але це все не так як мало бути, не тому що я хочу, а тому що час йде і треба робити. Але життя нема. І я невпевнена вже, що колись буде…
Ця стаття опублікована за підтримки Посольства Швейцарії в Белграді та Фонду Генріха Бьолля в Сербії.
