Написано Мариною
Цей текст доступний також французькою, сербською та німецькою мовами.
Війна в Україні змусила бігти міліони людей. Деякі українці, а також росіяни та білоруси, рятуючись від режиму московитів, знайшли притулок у Сербії, де формується їх спільнота. Що вони думають про ситуацію ? Як вони переживають вигнання та від'їзд, який для декого вже не матиме вороття ? Перехресні думки.
Почну з того, що я Українка. Українка від коріння свого співочого прадіда (який співав у церкві), до власно написаних українських пісень.
Мене звати Марина. Мені 30 років. Я з Києва. Працюю викладачем в університеті. Викладаю творчі дисципліни. Пишу пісні та маю нагороди національних музичних премій як автор-композитор.
Я бачила багато лиха за життя... Але найжахливіше сталося 24 лютого 2022 року.
О шостій годині ранку мені зателефонувала мама. Ми живемо у різних районах Києва. Зателефонувала і сказала : "Донечко, почалася війна. Я чула вибухи. Вони всюди. Як ти ?".
Це заповітне "як ти ?" невдовзі стане незмінним у моєму житті, житті моєї родини, житті моєї України.
Далі був сумбурний перебіг подій. Я живу біля університету де є гуртожиток. Я бачила у вікно як студенти масово біжать з валізами, сідають у таксі.
Сусіди з будинку завантажували у свої авто речі які хотіли забрати з собою. Хаос. Якийсь неприйнятний, невідомий, сильний і ні з яким незрівнянний страх був у середині. Смс, дзвінки від друзів та знайомих.
"Як ти ? В нас поруч горить будинок, зранку вцілила ракета. Ми їдемо."
"Як ти ? Весь Київ у заторах. Ми стоїмо вже 5 годин, їдемо до Львова."
"Як Ви ? Ми у гуртожитку в підвалі. Заносимо ліжка та воду. Багато хто не може їхати..."
Як я ?...
Хотілося, щоб це був сон. Хай навіть такий страшний, але - сон.
Я не знала як я... Я не відчувала себе. Я відчувала біль і неприйняття. Хотілося, щоб це був сон. Хай навіть такий страшний, але - сон.
А далі відбувалися події які я буду завжди пам’ятати.
У новинах говорили лише одне : Росія почала війну. Чернігів, Харків, Запоріжжя, Ірпінь, Буча, Черкаси, Київ - всюди вибухи. Вибухи від ракет. Ракет які були запущені не по військових об’єктах, а по будинках, школах, дитячих садках....
Я плакала всередині. Зовні не мала сліз. Зібрала тривожну валізу. Трохи речей, документи, трохи їжі. Мій пес Джаз (породи Джек Рассел) здається також весь ранок питав у мене очима : "як ти ?"...
Ближче до обіду до мене прийшла моя студентка. Ми давно товаришуємо і працюємо разом на творчих проєктах. Вона була з речами. Студенти виселялися з гуртожитку. Хтось залишився в підвалі, хтось у бункері університету. Її родина у Херсоні, їхати далеко, квитків немає.
Так нас стало троє Я, Віка і Джаз.
Перша сирена, ми лягли на підлогу.
З правої сторони будинку військова частина нацгвардії. Нас попередили, що є загроза влучення ракет.
Тиша... Сирена...
Цей звук - розриває зсередини. Уявіть ніби ви стоїте біля рупора, і хтось вмикає сигнал тривоги. Це не звук. Це удар. Сильний удар по психіці, по нервах, по мріях, по майбутньому. У паркінгу мого будинку було досить багато людей коли ми спустилися. Собака нервував. Я намагалася заспокоїти його, Віку і себе...
Я маю близьку подругу, мала стати хрещеною її другої доньки, якій ще немає року. Вона живе на 16 му я на 3 му поверхах. Подзвонила. Сказала, що вона у підвалі ресторану в будинку навпроти, з двома доньками та чоловіком.
Дозволили залишитися деяким людям, покликала нас.
Ми йшли з паркінгу було тихо. Аж раптом літаки. Винищувачі. Низько. Шумно. Сирена.
Ми бігли 200 метрів, а здавалося що 2000.
Цю ніч я також не забуду. Між стінами невеликого коридору ми та працівники ресторану розстелили матраци з диванів. Нас було 16 людей. Коли було тихо, сиділи між стінами. Коли лунала сирена - бігли у нижній паркінг цього будинку. Там було дуже багато людей : дорослі, діти, старенькі. З речами, матрацами, ковдрами та переляканими очима.
Вночі я чергувала з хлопцями. Боялися, що проспимо сирену. Що не встигнемо. Харчі ділили на всіх. Води було мало. В ресторані воду вимкнули через аварію на станції. Віка трохи спала, Джаз був поряд. Я виводила його на вулицю швидко, просивши вибачення у патрулюючих військових, що порушувала комендантську годину.
Наступного дня ми вирішили сходити додому набрати воду. І потрапили в інший жах. Зайшовши у квартиру ми почули постріли за вікном. Лягли на підлогу.
У телефонній групі ОСББ будинку повідомили, що на даху російський снайпер. Стріляє по військовій частині. Будуть прийняті військові дії, тож необхідно лягти на підлогу, через те, що можуть бути постріли по вікнах.
Ми сховалися у ванній кімнаті. Я Джаз і Віка. Лежали на підлозі (постеливши ковдру) і мовчали. Виснажені від тяжкої ночі ми заснули. Прокинулися від пострілів за стіною. Чули, як хтось біг по сходах спільного балкону.
Ще година. Написали, що можна виходити, снайпер знешкоджений. Ми вирішили, що віднесемо воду у ресторан і підемо до бункера університету. Як викладача мене впустили, там ховалися не лише працівники, а й студенти. Студенти які не мали куди їхати. Їхні батьки не мали зв’язку.
Пам’ятаю, як хлопець плакав, бо бачив у новинах свій розбомблений будинок в Чернігові, а його мама не виходила на зв’язок. Пам’ятаю як принесла з квартири швидко приготований обід і годувала студентів теплою їжею. Пам’ятаю мої сльози в слухавку : "Мам, давай ти приїдеш до мене. Давай будемо разом."
Перша розмова про те, що треба їхати кудись сталася на третій день війни. Коли люди масово виїжджали, мені здавалось, що скоро все закінчиться і не потрібно їхати. Потрібно перечекати. Мені хотілося, щоб це було лише спогадом важких трьох днів.
Зараз я пишу ці рядки, знаючи, що три місяці моя Україна страждає. Мої друзі гинуть на фронті. Мої студенти втрачають родини. Моє життя ніколи не буде таким світлим як колись.
Мій найкращий друг Андрій має авто. Ми домовились, що як тільки мені вдасться вмовити маму поїхати він привезе її до мене.
Тим часом добрі знайомі дали мені контакт чоловіка з Мукачево. Який згодився безкоштовно дати свою квартиру для нашого проживання.
Квитки не продавались онлайн. Ми не знали як поїдемо. Але кожного дня відчуваючи страх, знаючи правду про жорстокі та несправедливі дії Російської армії, ми вирішили їхати.
Андрій привіз маму. Ми не бачилися з ним більше ніж тиждень. Нашого страшного тижня війни. Обійнявшись міцно, ми плакали. Плакали не від страху війни, а від страху невідомості. Я віддала йому всі заморожені харчі з холодильника, консерви.
У магазинах був хаос. Мало продуктів, незліченні черги. Обмежений час роботи. Тому, необхідно було підтримувати одне одного навіть продовольчими товарами.
Мама намагалася стримувати сльози. Ми були сконцентровані на тому, що треба їхати.
На вокзал нас відвіз мій колега. Він мав перепустку для переміщення по місту.
Людей було так багато, що ми почали хвилюватися, чи вистачить потягів. Наш потяг мав відправлятися о 17:00.
На жаль поїзди перед нашим скасовували один за одним. Людей ставало ще більше. Собака нервував. І ось звук вибуху. Чути було так сильно, що здавалося це прямо біля нас. Сирена змусила людей спускатися в укриття. Ми проігнорували сигнал, оскільки знали, що потім не буде місця на вокзалі.
Після вибуху я побачила у вікно вокзалу велике скупчення диму у небі.
В цей час Російські військові поцілили у телевізійну вежу в Києві. Я була там багато разів, я працювала там у найкращих знімальних командах, мені боліло за всіх хто був там в час вибуху і за нас. Мамі та подрузі про дим я не сказала. Не хотіла, щоб їх страх подвоївся.
Нарешті оголосили потяг. А точніше два одразу. На 2 і 3 колії. Один спуск до колій і більше тисячі людей одночасно плинули вниз.
То були страшні 10 хвилин.
Люди топтали одне одного. Матері кричали, діти плакали, чоловіки викидали одне одного з черги.
Маму почали штовхати в тисняві. Вона почала падати. Якась неймовірна сила допомогла мені підняти її та втримати однією рукою.
Джаз (мій пес) завмер на руках у Віки. Таким я його ще не бачила.
Часу не було. Ми бігли по перону і чули у кожному вагоні відмову : "місця немає - біжіть далі". Передостанній вагон. Бачу місце у тамбурі. Провідник побачив мої очі та впустив нас. За нами зайшли ще люди, але їм не вистачило місця. Двері зачинилися. Поїзд рушив. Люди стояли у коридорі вагона. Місць не було. Ми мовчали, але було видно, що ми молилися. Дякували Богу, що ми їдемо.
Я попросила провідника впустити нас у його двомісне купе. Він згодився віддати верхню полицю. Мама з собакою була там. Віка сиділа на нижній, а я на настінному стільці провідника.
У дорозі наші плани щодо точки прибуття у Мукачево кардинально змінилися. Віка має сестер які живуть і працюють у Сербії вони запропонували нам їхати до них. Ми не обговорювали деталі. Ми просто були виснажені та хотіли бути у безпеці. Замість 17 поїзд їхав 23 години. Солотвино місце пішохідного кордону з України до Румунії. Дві години на українському кордоні. 15 хвилин на Румунському і ми в авто.
Про війну не говорили. Дивилися у вікно і плакали.
Їхали 9 годин через всю Румунію. Мовчали. Про війну не говорили. Дивилися у вікно і плакали.
2 тижні у зйомній квартирі. Мої смс дівчині з посольства України у Сербії. Контакти канцлера. Лист на пошту.
Відповідь.
Ми знову їдемо. Я, Віка, мама і Джаз.
Місто Вранє. Приватний центр. Люб’язна і привітлива Марія (одна з найкращих працівників команди Комісаріату) радо показує нам нашу "собу".
Нас тоді було 20 українців. Жінки та діти. Спільна кухня. Спільна їжа. Спільний біль.
Зараз нас тут майже 80 людей, ми вважаємо центр другою домівкою, маємо друзів та підтримку працівників Комісаріату. Маємо статус тимчасового захисту, маємо сніданок і обід, маємо воду і тепло. Але не маємо спокою.
У центрі є різні люди. Тут більшість жінки і діти... Їх історії можна записати і створити книгу, я б назвала її "Книга Сліз".
В когось немає дому, в когось немає рідних... Росія забрала в них те, що називалося - життям.
Ми всі різні, але ми Українці ! Ми кожного дня боримося з відчуттям провини, адже завдяки Комісаріату маємо все... А наші люди там, страждають....
Центр наша друга домівка, але без першої наше серце - пусте.
Бо наше серце вдома. На Україні. Там де наша мова, наші люди, наші батьки та брати, наше серце і наше життя.
Україно, ми скоро повернемось.
Ця стаття опублікована за підтримки Посольства Швейцарії в Белграді та Фонду Генріха Бьолля в Сербії.
