Написано Bad Sasha
Цей текст доступний також французькою, сербською та німецькою мовами.
Війна в Україні змусила бігти міліони людей. Деякі українці, а також росіяни та білоруси, рятуючись від режиму московитів, знайшли притулок у Сербії, де формується їх спільнота. Що вони думають про ситуацію ? Як вони переживають вигнання та від'їзд, який для декого вже не матиме вороття ? Перехресні думки.
ЯЯ артистка та народилася у творчій сім‘ї. Моє оточення це дуже багато різних людей. Переважно творчі особистості, але також люди абсолютно різних професій. Я народилася в Києвартистка та народилася у творчій сім‘ї. Моє оточення це дуже багато різних людей. Переважно творчі особистості, але також люди абсолютно різних професій. Я народилася в Києві.
Очікування початку війни з рф було ще з 2014 року, тому це не було несподіванкою. 24 лютого для мене мав бути день підготовки до вильоту у Сербію для прем’єри мого альбому. Мене просили їхати раніше, бо всі знали, що з дня на день російські війська вторгнуться на нашу землю. Я відмовилася – завершити справи для мене завжди було найважливішим. Було, до 24 лютого.
Зранку я не прокинулася від вибуху, мені просто одразу повідомили батьки. Була тиша. Та велике питання, що робити. Скажу чесно, в мене була думка, що дарма – дарма я робила дуже багато речей у своєму житті. Бо 1. Вони зараз не мають ніякого значення і 2. Все що я зробила за останні роки більше не реалізується.
Мені все одно, що буде зі мною
Бомбили аеропорт. Бомбили житлові квартали та міста під Києвом. Я знала, що треба щось робити. Трохи покричав, в мене залишилась одна думка “Мені все одно, що буде зі мною”. Я написала своїм друзям одне прохання “Якщо зі мною щось станеться, пересведіть будь-ласка альбом (remaster)”. Ми почали зідзвонюватися з моїми тіткою та двоюрідним братом. З моїми друзями. Я питала хто буде виїжджати. Усі в кого були машини вже поїхали. Я стала думати, як виїжджати мені. Батько їхати не хотів, брат також, мати думала. Я моніторила новини кожної секунди. Та чим далі я дивилась, що відбувається тим більше ненависті в мені прокидалося, я блокувала телеграм канали рашистів, робила пости.
Одночасно я дивилася білети та взяла квиток на найближчий вільний рейс – 26 лютого на потяг до Львова. Наступні два дні пройшли між бомбосховищем та квартирою. Я не спала. Ніхто не спав. Це був початок мого 5 денного марафону без сну. Бо просто не можна було дозволити собі спати. Я зібрала валізу – зібрала усе. Зібрала рюкзак, маже усю техніку, окрім звукової апаратури. Та почала чекати. Місто пустіло. Більша половина моїх друзів та знайомих вже була в дорозі. Я не боялася. Як я сказала, що мені було все одно чи впаде бомба на мене.
Я хотіла, щоби сім’я теж поїхала. Та водночас я хотіла взяти в руки автомат та піти стріляти по усій тій наволочі. Я почала сумніватися чи їхати мені, я хотіла відміняти концерт. Мене відговорювали. Безпека, багато зробленої роботи. Дуже багато думок та одне я знала – треба діяти. Я написала своєму другу-барабанщику з Сербії : “Чи ти можеш підібрати мене на кордоні з Польшею ?”
в нього була машина і я розуміла, що це єдиний варіант дістатися. Він відповів питанням чи можу я доїхати до Будапешту, бо це буде значно ближче до Сербії і це було найкращим рішенням. Я подивилася квитки – Львів-Будапешт та взяла квиток на автобус. 1 ніч треба було провести у Львові. Ввели коменданську годину. Мій потяг до Львова був о 5 ранку тож ніч треба було провести на вокзалі.
Моя мама захотіла піти провести мене, бо ніхто не знав, що буде завтра. Я взяла свою важкенну валізу, рюкзак. Попрощалася із братом та батьком та ми пішли із мамою пішки на вокзал. Транспорт вже не ходив. На вулиці нікого. Шум валізи гримів на всю вулицю. Відчуття наче апокаліпсис. Раптом ми почули шум машини позаду нас – мама підняла руку та зупинився чоловік, він їхав в напрямку вокзалу – підвіз нас на великій швидкості, усе було небезпечно. Ми прийшли на вокзал.
Людей було досить багато. Потрібно було чекати. Усіх просили не вдягати українську символіку, щоб не спричиняти провокацій та можливих нападів. Але мені потрібен був український прапор.
Перший раз в 2х метрах від мене пролунав постріл з калашникова вгору.
За 200 гривень (це досить великі кошти) я купила прямо на вокзалі прапор та вдягнула його. Далі я завжди була з ним, цей прапор зі мною усюди. Я знову не спала, пролунав вибух. Я моніторила кожну хвилину подій у місті. Я почула, що сісти на потяг дуже важко, через паніку та багатьох мігрантів, які не розуміють мову і знаходяться в стані паніки. Я вирішила піти на платформу, перевірити.
Прийшовши на платформу я побачила тисняву та крики, відбулася провокація і тероборона змушена була стріляти в повітря. Перший раз в 2х метрах від мене пролунав постріл з калашникова вгору. Я зрозуміла, що треба забиратися з платформи я швидко попрямувала до дверей, мені на зустріч бігло чоловік 6 з тероборони зі зброєю на підмогу до платфоми – виглядало, як кадр із фільму, але це було не кіно. Хотіли перевірити навіть мене – я сказала, що я своя. Пішла чекати. Весь час я була із валізою. О 5й я надиву спокійно сіла в потяг. Через коменданську годину людей майже не було. Єдиним були безперервні гради, які було видно з платформи. Та уламок ракети, що пролетів над нашими головами.
Усі люди були дуже налякані..Попрощалася наче назавжди із мамою. В потязі я планувала повернення в Київ. Моє сердце розривалось. Від того, що я їду, а люди боронять країну. Скільки людей лишається..я теж маю бути там. Я боролась із протиріччями у своїй голові. Дзвонила, що я розвертаюся та їду назад. Ми прибули у Львів. І тут я побачила сотні людей на вокзалі..Це була незліченна кількість. Багато іноземців думали, що цей потяг їде до Польші але кінцева зупинка була у Львові. Тож потяг заблокували, не давали ні зайти ні вийти. Знову в мене включився режим дії і я почала перекладати з української на англійську слова військових для іноземців, які не розуміли, що відбувається.
Дякуючи Богові ми вийшли з потяга та розблокували рух. Далі була ніч у Львові. Знову між бомбосховищем та квартирою. Завдяки друзям я не провела ніч на вокзалі. Дякую їм. Потім до мене приєдналася подруга мого барабанщика, ми поїхали на Будвпешт разом. Це була дуже легка дорога, порівняно зі всіма іншими та із чергами по кілька днів на польському кордоні. Ми стояли лише 10 годин.
Далі з Будапешту мене забрали мої друзі музиканти. Їх дорога до Будапешту зайняла більше 15 годин. Дорогою до Сербії я безперевно була в новинах – що відбувається в Україні. В Сербії в Белграді мене чекала моя подруга та менеджер на той момент. Вона зустріла мене і ще надзвичайно хвилювалася усю мою дорогу. Перше, що ми зробили – це пішли до посольства України. Питати, як ми можемо допомогти. Було вирішено – я запропонувала віддати гроші з мого концерту на потреби України. Друге – я з моєю подругою з якою ми разом виїжджали почали координувати трансфери для жінок та дітей в Україні. Також ми з моєю подругою з Сербії вивезли її маму.
Дуже багато разів потому я думала, що справді – що б я могла зробити для країни в Києві.
Увесь місяць по тому я розповідала про реальну ситуацію в Україні у Сербії. Уявлення були різні, адже усі ми знаємо, що в Сербії неоднозначна позиція стосовно положення речей. Але усі люди з мого кола оточення виступали проти війни. На вулицях в мене декілька разів були невеличкі сутички. Але мені все одно і я ніколи не мовчу. Було і навпаки, усю мою компанію пригостили напоями в ресторані через мій український прапор.
Та я знайомилася із чудовими людьми зовсім різного віку в різних містах : Белград, Ніш, Нові Сад. Співпрацювала із чудовими музикантими. Записала лайв-сессію зі своїми піснями. Дуже багато разів потому я думала, що справді – що б я могла зробити для країни в Києві. Я не маю авто та метро поряд, я могла тільки сидіти в бомбосховищі, можливо це виправдання для себе, але я чула цю думку. Тому для мене була дуже велика честь прийняти на концерті Посла України із дружиною та почути те, що я зробила частину справи для країни та можливо навіть побачити результат цієї справи на табло міжнародних відносин.
За час війни в мене сталося багато розривів. Дуже дивних для мене. З людьми, яких я вважала близькими. Але така емоційна напруга ставить усе на свої місця і через це теж треба пройти.
Далі я поїхала в Берлін. До своєї сестри та зустріти і допомогти з посленням мамі та брату. Ситуація була інакша. Неймовірна кількість допомоги для українців. Я була вражена. Досі я дуже вдячна усім цим людям, що працюють в Німеччині допомагаючи моїм “сестрам та братам” із України. В Берліні я дала декілька концертів. Зустріла нових друзів та навіть, як ми жартома кажемо знайшла “прийомних батьків”. Відвідала свого друга та звукоінженера в Бамберзі.
Познайомилася з багатьма чудовими музикантами із Німеччини, Данії, Франції, Швеції та Британії. В цілому в Німеччині в мене не було такої насиченої роботи, як в Сербії. Я хотіла. Але тут є дуже багато людей, що допомагають країні. Моєю місією тут виявилося зробити невеликий шоу-кейс молодих українських артистів, які зараз в Берліні, на моєму концерті. Це вийшо досить вдало. І я дуже вдячна власникам клубів, які співпрацювали зі мною. Які настільки допомагають Україні.
І які зробили стільки речей для мене. Та вдячна, що я отримала стільки неймовірних музичних колаборацій та відкриттів, отримала доступ до інструменів та джем-сейшенів. Також мала надзвичайний досвід приготувати вечір української кухні для усіх моїх друзів – готувала я вперше. За весь цей час я сказала, що я не буду писати пісні про війну. Я вічувала це, як спекуляцію на надзвичайно важливій темі. Для мене війна – це не романтика і я повторювала це неодноразово. Це жах та безумство. Я не могла дати собі право про це писати.
А особливо виставляти пісні для того, щоб потрапити в плейлист. Це стосується особисто мене. І навпаки, зараз мені дуже подобаються два українські треки “Допоможе ЗСУ” та “Вова, їбаш їх, блять”. Хлопці молодці, наскільки влучно вони зробили цю музичну роботу. Зараз я працюю над другим альбомом. В ньому будуть рядки про події, війну та що я бачила і продовжую бачити. Цим просякнуте усе наше існування зараз. Попереду в мене ще декілька доріг, але зараз я переважно в Німеччині. Мати та брат також, племінник. Тато в Києві.
Зараз я просто хочу, щоб люди мали право на життя. Це перше право.
Тітка, дядько та брати з дружинами також. Багато моїх друзів в Києві. Я Повторюю для усіх фразу : “I don’t know what will be tomorrow”. І це справді. Не в поганому сенсі. Це є і досить позитивно. Я находжу добре в усьому – усе це уроки. Я вдячна за все, що отримую. Мене оточують чудові люди увесь цей час – моя команда, друзі, сім’я та насправді усі ми стали сім’єю за цей час. Такого єднання нації ще ніколи не було, такого патріотизму та допомоги одне одному. Я пишаюся Україною зараз. В мене був квиток в один кінець до війни, усі знають, що в Україні завжди було важко, але саме і через те ця країна варта найкращого, як ніяка інша.
Я завжди мала мрію досягнути чогось масштабного на музичній арені та приїхати з безкоштовним концертом в Україну, бо я добре знаю, що таке коли немає грошей на жоден квиток. Зараз я просто хочу, щоб люди мали право на життя. Це перше право. Щоб їх залишили в спокої. Цій війні не буде прощення, але це вже розмова після. Зараз війна має завершитися.
Ця стаття опублікована за підтримки Посольства Швейцарії в Белграді та Фонду Генріха Бьолля в Сербії.
